Спасибо всем, кто присоединился к нашему клубу. Благодаря Вам на страницах сайта появились произведения новых авторов. Хочется, чтобы наш круг стал еще шире, а значит и интереснее для всех участников, желанных гостей нашего клуба. На сайте появился новый фотораздел. Размещайте свои фотографии. Присылайте свои предложения по улучшению работы клуба. Не забывайте оставлять комментарии. До встречи. Ваша Полина Овчинникова.
Клавдія Гройс, тендітна дівчина із щирим серцем і дужою волею - моя подруга. Вона - переселенка з Чорнобилю, який назавжди запам'ятала квітучим і життєрадісним, мов сон,що обірвався зненацька болем та безнадійністю. Чорнобиль отой мальовничий живе у її творах - картинах, які оспівують всього один краєвид – саме той, що вміщувався у рамки вікон просторої квартири, нині полишеної хазяями через трагедію.
Глоток холодной колодезной воды - мечта всякого путника, особенно летом. Тем же, кто уже побывал на раскопках бывшего подземного монастыря вблизи села Липецкого, хорошо известно, где можно утолить жажду - еще издали зовет к себе сверкающая резным убранством часовня, в которой прячется глубокий колодец. Гостеприимные, терпеливые Нектарий и Анастасия пригласят вас в приятную прохладу, и вы окажетесь в необычной для жаркой степи обстановке. От белизны рушников в часовне ярко-светло. Горят свечи, лампады. С черно-белой увеличенной фотографии пристально смотрит на вас возведенный верующими в сан святого иеромонах Иннокентий. Кстати, знаете ли вы, что совсем недавно (об этом мне рассказал главврач Котовской районной больницы Виль Александрович Жуковский) при раскопках найдена рукопись с его жизнеописанием, и кто знает, какую трактовку получит в дальнейшем этот сложный, противоречивый образ.
Прослушивая старые магнитофонные записи начала девяностых годов прошлого века, я обнаружила в полной сохранности маленькое интервью и вспомнила обстоятельства его записи. Работник Балтского райисполкома Фаина Григорьевна, которая обычно помогала мне с поездками по району, очень душевно отозвалась о настоятеле Свято-Успенского собора благочинном Балтского округа протоиерее Василии Фомине. Разговор о нем состоялся как раз накануне моего возвращения в Одессу, вечером. Что делать?
У самого входа-выхода неряшливая, но с некоторым вызовом одетая и разукрашенная женщина пенсионного возраста, нависая над тележкой с несвежим на вид скарбом, зазывает покупателей:
До сільмагу від нашої хати йти та йти. Через місток над неглибоким ярком (у нас його називали рипою), далі - повз саму рипу по дорозі, що закручувалась якраз перед довгою стрічкою – залишками річечки Сухий Ягорлик. Власне, сама річечка проявлялась лише під час великих злив влітку, весняних повіней та взимку, коли вона добре промерзала, і ми ковзалися. Бувало, що навіть уроки фізкультури проводили з катання на ковзанах. Коли ж снігу та дощів випадало мало, вона перетворювалась на тонкий рівчачок, який можна було або перескочити, або перейти по хиткому місткові.
Федя визирнув із-за кущів зненацька. Я саме сиділа на високому порозі нашої хати, на його найвищому щабельці і розмірковувала собі, скільки ж мені ще треба рости, аби ноги діставали хоча б до третього зверху. Виходило, що коли мені зараз вже п’ять, а я досягаю другого, навіть ноги в колінах підгинаються, то не так вже й довго!
Немає в світі такої людини, яка б не боялася лікарні! А тьотя Келя, наша поштарка, її не боїться. Хоча б кожен на її місці обминав ту лікарню десятою дорогою, каже сусідка баба Марфа. І оповідає.
- Баба Текля вмерла, баба Текля…. – пішло по селу. Всі – бігом до тьоті Дуні і дядька Василя. Тут вже й фельдшер, щоб справку дати, що нежива. Людей збіглося! І ми, дітвора, теж тут. Бо без нас на селі не обходиться жодне весілля і жоден похорон. Нам і страшно, і подивитися хочеться на того мерця… А як усі голосять, то ми – найголосніше, так боїмося чогось, а чого – самі того не знаємо. А фельдшер, він знає про людину все. Ось і зараз – бере та й каже: - Я не можу вам дати такої справки, бо вона не покійниця. Вона дихає.
