 |
Реакція
Із добірки оповідань «Перша сторінка»
- Баба Текля вмерла, баба Текля…. – пішло по селу. Всі – бігом до тьоті Дуні і дядька Василя. Тут вже й фельдшер, щоб справку дати, що нежива. Людей збіглося! І ми, дітвора, теж тут. Бо без нас на селі не обходиться жодне весілля і жоден похорон. Нам і страшно, і подивитися хочеться на того мерця… А як усі голосять, то ми – найголосніше, так боїмося чогось, а чого – самі того не знаємо. А фельдшер, він знає про людину все. Ось і зараз – бере та й каже:
- Я не можу вам дати такої справки, бо вона не покійниця. Вона дихає.
Отакої! Ми не зрозуміли. Навіть дорослі – теж вилупилися на Андрія Андрійовича і завмерли.
- То ж як це – дихає? – збентежено допитується до лікаря тьотя Дуня. – Вона вже три дні лежить, не встає, не ворушиться, не їсть, не п’є. Та й холодна яка!
- А вона впала в летаргію, - спокійно пояснює фельдшер.
- Вона нікуди не падала, Андрію Андрійовичу, - підскочив до тіла зять.- Як лягла, так і лежить уже. Й ми її не чіпали, все думали, що встане, бо ніби навіть хрипіла спочатку…
- Ви мене неправильно зрозуміли, - фельдшер робить іще одну спробу розтлумачити народу ситуацію.- Летаргія – це сон. Довгий сон, а не смерть. І ваша бабуся ще може встати і відчути себе живою-здоровою. Це вона ніби захворіла, але не потребує зараз ні ліків, ні їжі, аж доки не прокинеться. Рідкісний випадок в медицині, - значуще додав він.
Всі недовірливо слухали, а потім стали розходитися по домівках, бо коли вже похорону не відбудеться, то й обід готувати не треба – всі жінки завжди допомагали під час таких подій.
Нове слово «летаргія» приголомшило. Цілими днями сільська «пошта» ОБС – тобто «одна баба сказала» повідомляла:
- Ще не ворушиться! А дихає зовсім нечутно, хоча фельдшер каже, ніби пульс є.
На селі обговорювали всі подробиці, почуті і перекручені, з непремінними добавками «від себе», бо такої цікавої події у нас ще не було! Тепер у медицині кумекали геть усі: летаргія, пульс, реакція… Ці слова повторювалися й повторювалися безліч разів. Дорослі заходили час від часу провідати бабу Теклю, яка дійсно вже відлежала на топчанчику з весни, а йшов серпень, і ще не подавала ніяких ознак життя. Ми теж не пасли задніх, і щоразу появлялися, щоб дізнатися, чи не трапилося іще щось з дивовижною бабцею. Спостерігаючи за фельдшером, який раз у раз відвідував хвору, ми вивчали всі його рухи, знали напам’ять усе що він каже про бабцю. А особливо нам подобалося дивитися, як він перевіряє «реакцію». Вона зовсім не реагувала на дотик до свого тіла! А – жива… Це було дуже дивно. То ж ми вирішили допомогти фельдшеру. Ми радилися між собою, як це так перевірити, і додумалися, що коли бабу полоскотати травинкою у ніздрях, то цього вона, мабуть, ніяк не витримає! Цього ніхто не витримує, ні я, ні Тетянка, ні Вірочка.
І ось ми повмивалися, причепурилися і з’явилися гуртом у дворі тьоті Дуні з тим, щоб вона спокійно займался своїми справами, а ми посидимо тут, коло баби Теклі… «Які чемні дівчатка», - мабуть, подумала про нас тьотя Дуня, бо взяла сапку і пішла на город, добивати бур’яни.
Ми ж швиденько насмикали трави. Відібрали стебельце. Вірочка взялася за процедуру першою. Коли вона обережно просунула травинку у бабцін ніс, ми завмерли і навіть не дихали, так нам було боязко від нашої сміливості!
Але бабця навіть не здригнулася! «Нема реакції, - прошепотіла Тетянка. А дай, лишень, я!» І вона вихопила у Вірочки стебло. Намірилася, просунула поглибше… Та раптом бабця прокинеться… Знову не дихаємо, а Тетянка ворушить травинку та ворушить. Мамочко! У баби Теклі відкрилося око, а з нього виповзла велика крапля – сльоза, та й впала на пілку, якою була вкрита її постіль!
Ми – бігцем звітділя, через рипу, на дорогу – і до посадки нагору! Боже ж мій, що ж то ми накоїли! Ми тряслися так, що, мабуть, навіть кущам і деревам було моторошно. Так ось яка вона, «реакція»!
Той випадок став нашою великою таємницею, про яку ми заріклися розповідати ні мамам, ні подружкам, ні нашому вченому фельдшеру. Ще б пак! У нього ж не виходило «реакції»…
Поліна Овчинникова |
 |
