 |
Іду стежиною дзвінкій весні назустріч. Довкола квітне сад. Бджола в саду гуде... Дух квітів лугових і гіркоти полину; поволі хмарки білі в небі линуть...
Яка краса! Неначе уві сні, або у казці чарівній іду, і з рук весни дівочих ніжних, чистих беру із перлів сонячних намисто. А вона далі йде, дзюрчить струмком грайливим і птаства розмаїтим співом. І я за нею, поспішаючи, іду.
- Не покидай мене красуне-весно! Лишень з тобою я цвіту, і кров у жилах грає перевеслом!
Здалося, що весна ледь-ледь призупинилась і в очі заглянула мені щиро і в тишу дня за гуркотом громів упала чиста і срібляста злива.
- Стомився, бачу, - каже, - відпочинь!
Кущем калини біля мене стала, рожевим рястом ніжно обняла і від дощу весна мене сховала.
Скінчилась злива. Усміхнулось сонце; весну з собою далі повело; моїй душі навіяла тепла; веселка в обрії чарівно потекла і весело засяяли віконця хатини, де життя моє текло...
Яка краса! Які веселі дні!..
Та вже дивлюсь у слід своїй весні...
|
 |
